фото AlexandeR

ветерани Новомосковщини, фото Андрія Чарнего

У цьому році на Банковій вирішили придумати ще один спосіб, як згадати про ветеранів – це прийняти закон про використання червоного прапора під час святкових заходів до Дня Перемоги.

4 травня президент Віктор Янукович заявив, що прапор, який майорів на Рейхстазі у 1945 році, є символом Перемоги, що з цим прапором учасники Великої Вітчизняної війни йшли до Перемоги, тому, "він має використовуватись на свято разом із державним прапором".

Як відомо, 21 квітня Верховна Рада ухвалила закон, яким зобов'язала вивішувати разом із державним українським прапором червоний прапор на свято 9 травня.

Між тим, політтехнолог та віце-президент Української PR-Ліги Олег Медведєв 28 квітня заявив, що с приводу цих червоних прапорів запис найрейтинговішого на Україні ток-шоу Савіка Шустера, який має вийти в ефір сьогодні 6 травня вже закінчився скандалом.

"Діти війни", які сиділи в студії освистали депутатів-регіоналів Михайла Чечетова, Владислава Лук'янова, Володимира Олійника та Олега Надошу, що вони не говорять про соціальний аспект підтримки ветеранів, а лише про ідеологічний.

У свою чергу Владислав Лук'янов повідомив, що характер дискусії, мовляв, був би зовсім іншим, якби в студії сиділи справжні ветерани, а не якісь "ряжені". Можливо, Владислав мав на увазі експертів та представників опозиції, однак "діти війни" сприйняли його репліку на свій рахунок.

Та ми сьогодні власне не про це.

Ми вже якось публікували спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни, не оминемо і цього року. Ветеран, інвалід війни ІІ групи Іван Федорович 1921 року народження, що мешкає у Знаменівці у 1945-му році дійшов до Берліну. У цьому селі під Самарським лісом залишилося в живих ще не більше 10 ветеранів тієї страшної війни.

ветерани Новомосковщини, фото Андрія Чарнего

Як же ж запалюються очі у ветеранів, коли вони згадують про пережите багато років тому. Ще більше вони горять, коли бачать, що комусь ще потрібні і хтось хоче їх вислухати. Ми не могли не викласти ці спогади, бо вважаємо, що таким чином твориться наша історія.

Отже, "...у 43-му багато наших Знаменівських форсували Дніпро, біля Аул, де Дніпро найвужче і ми його там і перепливали. Робили плоти дерев'яні, звідтіля тягнуть сюди, насідають і туди тягнуть, а німці обстрілювали і з літаків, і з гармат – снаряди то недоліт, то переліт, а було і по плотові нашому – набив німець багато наших...

А вже як висадилися ми на ту сторону, то погнали німця, але до Кривого Рогу я тоді не дійшов, мене ранило. Я був у школі молодших командирів, через що я і залишився – хлопці всі загинули.

Потім привезли мене в Дніпродзержинський госпіталь, бабуся пішки приходила мене провідувала. У лікарні я познайомився з Клименківськім "Крисаном" - здоровим таким дядьком, його теж ранило. Ото підлікували нас там трохи і планували відправити у Росію в тил.

Так ми тільки до Лозової доїхали, а там німець як кинув літаки і розбомбив нас вщент, так ми повтікали і лісом з Лозової через Павлоград прийшли ввечері назад у Знаменівку, а тут німців повно! І в дворах німці і по хатах.

В городах у нас була здоровенна груша, а під грушою окоп такий і там тітка Химка ховалася від німців і я тоді в цій землянці пробув день-два.

Сільських вже почали брати хлопців-добровольців у Германію, мої товариші "добровольці" вже гуляють-випивають, їм німці зброю одразу видали.

Але я знову втік у Дніпродзержинськ, а з Дніпродзержинська я вже попав у ту частину, яка вийшла на формування "Спартак – Вербівський хутір". Ходили весною в ліс зі "Спартака" під самі Кочережки по кропиву, варили борщ! А американці давали лущених горіхів, а ще ми отримували кукурудзу, крупу.

Тут я познайомився зі старшиною і він мене відрядив на перший Білоруський фронт мінометником та кулеметником. У 43-му як дійшли ми до Білорусі в одному районі там такі бої були страшні, там такого німців скопилося, кулемети стирчать, гармати, німці тікають, ми наступаємо, і таке робиться, одразу не збагнеш де німець, де наші, і ото ми таки погнали вже німця.

А в 44-му я вже шофером служив. У Ковелі під Луцьком вистроїли нас цілий батальйон чи дивізію і оголосили хто шофера, вийти зі строю на 10 метрів – і я вийшов. Хлопці пішли на навчання, а нас – на машини і в ліс теж на навчання…

Я отримав трьохосного Студера, а мій товариш Матвєєв отримав новий-новесенький американський шевролет, спереду трос 60 метрів, лебідка.

І ми вирішили обмінятися, бо він здоровий був дядько, а я малого зросту. Студер – велика машина, а шевролет поменше.

Тож мене направляють кулеметників возить шевролетом, а він – студером протитанкові гармати на передову вивозити.

Так у мене ото були чотири станкові кулемета на машині, один між кабіною, два на бортах, а четвертий запасний стоїть.

Рейхстаг був майже таким же, як і Бундестаг зараз, фото Андрія Чарнего

І ото до самого Берліну я дійшов, Одер сфорсували останній і вже на його території кругом вже там ходив я, і до Рейхстагу, правда не розписувався – хлопці розписувалися, Бранденбурзькі ворота, з правої сторони Олександр-плац, там такий парк був, так з того парку одні пеньочки і залишилися – бо його розбили там, наші кидали туди свої снаряди, "Ванюши".

Як зайшли в Берлін – німців не було там, це вже пізніше люди повилазили з келій своїх, з бомбосховищ.

А кілометрів за 20 від Берліну у степу був табір з нашими дівчатами, тисяч двадцять, які на німців робили. Ну та туди послали наших солдат, зняли часових, то дівчати як рухнули на цей Берлін, так вони набирали собі, все що їм там хотілося. Так ще війна не скінчилася, а дівчата вже писали листи, що вже дома…"

Коли слухаєш ці спогади, чомусь уявляєш війну як щось далеке, давнішнє і старе, як чорно-білу кінострічку, але найстрашніше, що все це відбувалося не в кіно, а насправді. І наші діди були такими ж як ми, 20-річними чи 30-річними хлопцями, які упродовж декількох років не ночували вдома, а спали на сирій землі на шинелях, викарбовуючи нашу з вами перемогу.

біля Бранденбурзьких Воріт зараз туристам пропонують сфотографуватися з "нацистами", фото Андрія Чарнего

Як влучно підмітив російський актор та письменник Євген Гришковець, повітря, люди і все навкруги 200, 100 чи 66 років тому було не чорно-біле з подряпинами, як на старих фотографіях, а таким же як і зараз, кольоровим, живим і справжнім…

І це вже зараз теж можна багато говорити про те, як живуть переможці і переможені, але очевидно, що в цьому вже винні ми самі.

ветерани Новомосковщини, фото Андрія Чарнего

Якщо у вас є розповіді про те, як і де воювали ваші родичі чи як пережили роки Великої Вітчизняної можете поділитися з нами і ми обов'язково їх розмістимо.

Йде завантаження...

---

Ваше ім’я: *
Коментар: *
Підтвердіть * Поновити
Сортировка комментариев осуществлется по дате по убыванию. Новые сообщения появляются сверху. Любые комментарии, содержащие мат или "розпалювання ворожнечі" будут удалятся жестоко и беспощадно!